ВЕЛИКОДНІ ІГРИ

І.Гончар. Гаївки біля села, 1970-ті

Господарська діяльність і побут давніх слов’ян були тісно пов’язані з біоритмами природи, тож навесні вони відзначали свято пробудження землі від зимового сну.

Свято це, очевидно, відбувалося у священних гаях, де виконували ритуальні пісні й танці — гаївки. Не зумівши побороти цю язичницьку традицію, християнська церква була змушена пристосувати її до свята Великодня, що обумовило його компромісну «двовірну» природу.

Після святкової служби всі жителі села сходилися на масове великоднє гуляння, яке відбувалося за традицією на подвір’ї коло церкви. У Західній Україні, на Поділлі ці гуляння називалися гаївками, гагілками, ягілками, лагівками тощо (від місцевої назви весняних пісень і хороводів). Сюди приходили в найкращому вбранні. Люди обмінювалися традиційними вітаннями: «Христос воскрес!» — «Воістину воскрес!», а часто й трикратно цілувалися. При цьому було заведено обдаровувати одне одного крашанками і писанками.

Читайте також: Традиційні ігри з великодніми яйцями

Починаючи з Великодньої неділі, протягом трьох днів усім парафіянам дозволялося дзвонити в церковні дзвони. Найбільше цим правом користувалися діти і молодь. Великодньому дзвонові приписувалася важлива ритуальна роль. Вважалося, що він відлякує нечисту силу і сприяє тому, «щоб гречка уродила». Окрім дзвонів ритуальний шум створювали за допомогою різноманітних саморобних пристроїв. У Західній Україні спеціально на Великдень для дітей виготовляли різноманітні тріскачки і калатала. Ними користувались у дні «Страстей Господніх», тобто з п’ятниці до неділі, коли заборонялося дзвонити у дзвони. Окрім дерев’яних відомі й металеві стукачки — клепала. Побутувало навіть прислів’я: «Піп у дзвін, а чорт у клепало». У галицьких і подільських селах парубки і підлітки стріляли на Великдень із самопалів — «моздирів» і спеціальних мортир, начинених сіркою і вугіллям.

Народний фольклорно-етнографічний ансамбль "Серпанок". Фрагмент гаївки "Дубовая лавочка", 1989 р.

Багатий репертуар традиційних великодніх ігор українців передбачав дитячі, парубочі, дівочі, змішані та спільні забави. Популярною дитячою грою було «цоканє», «навбитки» — стукання яйцями. Спочатку «цокались» носиками, а потім тупим кінцем. Той, кому вдавалося розбити яйце суперника, забирав його собі як виграш. Парубочі ігри «бити дупака», «піп», «чорт», «харлай», «третяк», «кашу варити», «довгої лози» та інші носили переважно характер змагання в спритності, швидкості й силі. Натомість у дівочих іграх — «шум», «білоданчик», «жельман», «кострубонька», «мак», «кривий танець» та ін. випробовувались художні здібності учасниць — вміння танцювати, співати, перевтілюватися в певний образ. Недарма великодні ігрища вважалися в народі справжніми ярмарками наречених.

Читайте також: Великдень в Україні

Кожна гаївка виконувалася як драматична сценка. Найчастіше в них обігравалися мотиви весняного оновлення природи, кохання, сімейного життя. За характером малюнку рухів дівочі великодні хороводи, як це помітив ще М.Максимович, поділялись на кругові й ключові. До перших належали танці: «Мак сіяти», «Перепілка», «Зайчик», «Ящур», «Король», «Нелюб», «Переборець» та інші; до ключових — «Галка», «Чечітка», «Горобей», «Кривий танець», «Шум», «Просо сіяти» та ін. У деяких великодніх іграх яскраво виступає їх давній аграрно-магічний зміст. Сплітаючи хоровод «Горошок», наприклад, співали:

Вийся, горошку, в два стручки.
Зароди, Боже, чотири.
Щоб ся парубки женили
Та нас на весілля просили.

Відгомони магії родючості виявляються і в хороводі-пісні «Огірочки», де дівчата імітували процес розвитку городньої культури:

А вийтеся і огірочки
Зеленії пупляночки.
Тож ся в’ют (2).
А другі ся приглядают,
Чи хороше розцвітают.
Тож цвітут (2).

Цікавою грою чоловічої молоді була «Дзвіниця», «Оборіг», або «Башта». Мистецтво «будувати вежу» полягало в тому, що на плечі п’ятьох (і більше) міцних парубків ставали четверо, на них троє, а ще вище двоє.

"Дзвіниця"

Багатоярусна акробатична група не просто стояла на місці, а рухалася навколо церкви, що вимагало від виконавців особливої злагодженості в діях. Подібні піраміди відомі в календарній обрядовості інших європейських народів, що дозволяє вбачати в них ремінісценції давнього аграрно-солярного культу. Ритуальною «дзвіницею» парубків нерідко завершувалися гаївки. Відомий звичай, коли в останній день Великодня всі члени общини, узявшись за руки, «обіймали церкву» і тричі обходили навколо неї зі співом обрядових пісень. У містах і селах на Великдень влаштовували гойдалки. За користування ними дівчата нерідко розплачувалися крашанками.

Читайте також: Орнаменти українських писанок

У деяких місцевостях України до XIX ст. зберігався середньовічний звичай виголошення великодніх віршів і орацій. Ці твори трактували євангельські сюжети в пародійно-гумористичному ключі й були розраховані на те, щоб повеселити натовп. Зазвичай їх виголошували з дзвіниці мандрівні дяки і семінаристи — «бакаляри», які в такий спосіб заробляли собі на шматок хліба.

Звичай великоднього «волочіння», за даними І. Вишенського, добре відомий в Україні в період пізнього середньовіччя, уже в минулому столітті втратив свою масовість і практикувався лише спорадично. Так, на Поділлі, за свідченням А. Свидницького, «На другий день (Великодня — О. К.) чоловіки ходять поздоровляти попа, поміщика і одне одного. При цьому христосуються, обмінюються писанками або крашанками. На третій день жінки ходять поздоровляти попадю, поміщицю й одні других. Ходять вони з калачами, також христосуються і міняються писанками або крашанками». З інших джерел дізнаємося, що в Кам’янецькому повіті (також Поділля) під час великодніх обходів чоловіки-христослави під кожною хатою виводили живу вежу (див. вище) й так виконували ритуальні поздоровлення господарям.

Великодні дзвони. Закарпаття

Отже, після Великодньої служби молодь сходилася на спеціальні ритуальні забави – гаївки. На таких гуляннях хлопці змагалися у спритності, будували «живу вежу», дівчата демонстрували вміння танцювати і співати. При цьому присутні обмінювалися крашанками і писанками. До ХІХ ст. у деяких місцевостях зберігався звичай виголошення великодніх віршів, «волочіння», ритуальні поздоровлення господарів.

Олександр Курочкін

доктор історичних наук

ТРАДИЦІЙНІ ІГРИ З ВЕЛИКОДНІМИ ЯЙЦЯМИ

Народна культураКалендарні обряди

Великодні забави

Святкування Великодня супроводжувалося різноманітними дитячими і дорослими іграми з головним символом свята – крашанками.

Дитячі ігри

«В блудька». Один із гравців клав крашанку на землю. Другому гравцеві зав’язували очі, тричі обкручували його і змушували зробити п’ять кроків. Потім розв’язували очі, і він повинен був дотягнутися рукою до крашанки. Якщо торкався, забирав яйце собі.

«В трапка». Гравця відводили далеко від крашанки, і він, закривши шапкою обличчя, повинен був її знайти.

«Битки» («навбитки» «в моцака»). Гравці стукалися крашанками. Спочатку били «ніс на ніс» (вдаряли яйця один одного гострими частинами), а коли з двох «носів» лише один залишався цілим, тоді били «пушку». Перед початком гри учасники пробували яйця на зуб або на вагу, адже щоб обдурити суперника особливо спритні гравці могли залити яйце воском або висушити, що робило його міцнішим.

Котючки

«Котючки» («котка», «качанки»). Крашанки катали з горбів. Так, на Підляшші на другий і третій день Великодня, коли всі вже мали розбиті з двох боків крашанки, ними грали в «качанки» – спускали яйця з горба донизу, намагаючись одним яйцем поцілити в інше. Той, кому це вдавалося, забирав собі поцілену крашанку. Існують свідчення, що особливо вмілі гравці вигравали на таких змаганнях по копі яєць (60 шт.) Для таких ігор могли використовувати також спеціальні лотки (жолоби). У такому випадку гравці по черзі котили по жолобу крашанки, намагаючись своїм яйцем вдарити яйце попереднього учасника. Однак через те, що кожне яйце має свою особливу форму, різною була й траєкторія руху. Найчастіше вигравав останній учасник, адже лотки вже були повні крашанок, і потрапити в них було не складно. Дещо заплутані правила гри нерідко спричиняли сварки і навіть бійки між дітьми. Старші хлопці, помітивши «щасливчика» з повною пазухою крашанок, могли вдарити його у груди. Через те, що не всі крашанки були зварені як слід, у переможця вся сорочка була в жовтках та шкарлупах.

«В жука», «в кидка». Дві крашанки клали так, щоб між ними не могло прокотитися третє яйце. Гравець кидав між яйцями свою крашанку, намагаючись розбити одразу два яйця.

«Міньки навпомацки». Гравець брав писанку в одну руку, а крашанку – в іншу, ховав руки за спиною і звертався до іншого гравця: «Угадай, в якій руці писанка, а в якій крашанка – твої будуть. Не вгадаєш – мені даєш писанку чи крашанку». Хто вгадав, забирав великодні яйця переможеного.

Ховання крашанки. Вибиралося місце для гри. Усі діти відходили від нього на певну відстань і лягали ниць (лицем до землі). В цей час двоє чи троє гравців ховали свої писанки (під кущем, в штанині, в пазусі, в рукаві тощо). Сховавши, гукали тих, хто лежав на землі: «Хто одразу знайде мою писанку чи крашанку – одержує її. Не знайде – свою кладе».

Гра в "моцака"

Діти 4-6 років гралися з писанками на «карбу люлю». Четверо учасників сідали на траву один напроти одного. За правилами гри діти навхрест качали по землі один до другого писанку. Вибував той, чия писанка при зіткненні з писанкою противника розбивалася.

Кидання писанок угору. Хлопці по черзі підкидали писанки догори: переможцем був той, чия писанка падала на землю і не розбивалася. Для гри намагалися вибрати округлі писанки, адже вважалося, що вони довше не розбиваються.

Дорослі ігри

Дорослі зрідка «товкалися» (стукалися писанками). Існують свідчення, що на Галичині старші жінки «товкалися» на Проводи. При цьому вважалося: чия писанка сильніша – та жінка праведніша.

У наш час ігри з крашанками практично не зустрічаються, лише після повернення з великодньої служби, коли родина сідає за стіл, щоб розговітися, і дорослі, і діти можуть грати «в моцака».